В дусі часу... Думки про війну
Група за своєю природою нарцисична...
Чумна бактерія ніколи не вмирає і здатна спати століттями. Ніхто не знає той день, коли вона прокинеться знову. Це може статися рано-вранці… Ти йтимеш на роботу і побачиш армію щурів, яка розтікається вулицями щасливого міста…
Історія повториться знову. І знову будуть із нами ті, котрі як лікар Бернар Ріє, не спатимуть протягом 20 годин поспіль, віддано рятуючи хворих, і з‘являться схожі на молодого Жана Тарру, які організують добровольчі батальйони для боротьби з «чумою», і подібні до Коттара теж будуть - надто люб‘язні й милі, аби здобути прихильність серед людей та прикрити корисливі мотиви. І як не намагатимуться такі, як журналіст Раймон Рамбер, залишатися осторонь - не вийде. Тому що «чума» не має кордонів. Вона зачепить всіх і кожного, когось вб‘є, а когось - кому пощастить вижити - змінить назавжди.
Шошанна Фельман (“Camu’s The Plague, or a Monument to Witnessing”) розмірковуючи над твором Альбера Камю «Чума», пише:
«… голокост - ситуація «тотального засудження»: ситуація, яка не може не мати свідка; досвід, який вимагає від людини пережити власну смерть і, як це не парадоксально, свідчити про переживання власного вмирання; досвід смерті, який можна по-справжньому осягнути й засвідчити лише зсередини (зсередини свідка власного знищення); радикальний досвід, свідком якого жоден сторонній не може бути, але й жоден свідок якого не може бути або залишитися стороннім. Будучи мимовільним свідком чуми, Рамбер з часом виявляється радикально зміненим самим процесом свого свідчення. Зрештою, він вирішує залишитися в місті за власним бажанням, щоб приєднатися до медичних волонтерів…»
Фрейд у своій праці «Невпокій в культурі» 1930 пише, що об‘єднання людей у групи відбувалось не лише заради протистояння могутнім силам природи, але й для боротьби з психологічними загрозами - перш за все для того, щоб зв‘язати деструктивність однієї людини проти іншої. Ми можемо любити один одного, писав він, за умови, що є чужинці, яких ми можемо ненавидіти.
Пізніше представники психоаналітичної школи, зокрема Біон, розмірковуючи над поведінкою груп, висунули ідею про те, що групи так само, як і окрема людина, можуть формувати й мати психотичні фантазії, тривоги й відповідні захисні механізми. Група може мати риси, які, в разі прояву їх у людини, підпадали б під ознаки психозу чи божевілля.
Зазвичай група є нарцисичною, вона ідеалізує себе, а до інших ставиться з характерною для параноїка недовірою й підозрою. Впоратися з конфліктом і агресією в середині групи допомагає проекція на іншу, зовнішню группу. В приватному житті нам доводиться рахуватися із вимогами й заборонами Над-Я, яке обмежує нашу деструктивність. Та якщо ми передамо особисте Над-Я в руки спільного групового Над-Я, то матимемо змогу творити жахіття без почуття провини, яке навряд чи витримали б у своєму окремому існуванні. Я гадаю, що той ступінь дегуманізації, з яким доводиться стикатися в таких групових актах як війни й геноцид, ми можемо спостерігати у конкретної людини тільки лише якщо вона злочинний психопат.
Коли ці психічні механізми виходять з-під контролю, група, замість того аби стримувати психотичне функціонування, спонукає до їх практичної реалізації, і ми отримуємо таку ірраціональну поведінку як війни і геноцид.
Групи можуть дотримуватися поглядів, котрі в окремої людини можна вважати божевіллям (Денацифікація в Україні. - М.Д.).
… Я не знаю, скільки мусульман вірять, що потраплять до раю після загибелі у священній війні. Як особистості, не всі вони божевільні. Але це природньо для групи - підтримувати божевільні переконання окремих членів. І тут все буде залежати від лідера. Нам подобається довіряти йому, адже це частина нашого відчуття безпеки в групі. Згідно з Біоном, в групі базового припущення (Тип групи, де домінують примітивні фантазії, магічне мислення і відповідна до них поведінка. - М.Д.) домінує психотичний комплекс фантазій, імпульсів і захисних механізмів, така група вивергає лідера, який краще за всіх репрезентує цей психотичний комплекс (Гітлер, Сталін).
Про створення ворога
Моторошне в мені...
Макіавеллі радив правителям розпочинати привентивні війни щоразу, як всередині держави зростало невдоволення владою чи загострювалися конфлікти. Роль правителя в даному випадку полягає не у створенні агресивної напруги, а у її відведенні назовні.
Ще Діонісій, тиран Сиракузький, не лише підбурював своїх ворогів, а й допомагав їм стати більш загрозливими й небезпечними задля того, щоби таким чином консолідувати свою власну державу.
Штучне створення ворога, відведення на нього ненависті народу - це один із багатьох способів бодай якимось чином втриматися на троні. Його можна віднести до психологічних факторів війни (окрім політичних, економічних, релігійних, демографічних та ін.).
Агресія народу, яка накопичувалася по відношенню до правителя, виливається на того, кого влада запропонує в якості винного в усіх їхніх бідах. Смертоносний імпульс знайде вихід у будь-якому разі, він шукає привід і згодиться все, що може виправдати його зловісні форми. Тож, чому б не вигадати хімічні, біогенетичні лабораторії на території сусідньої держави. Або наявність таємних військових баз.
Чому б не створити погрозливий образ сусіда аби не мучитися від почуття власної вини за свої жорстокі, насильницькі стремління.
Почуття провини у нападників завжди є, глибоке, позасвідоме, невимовне, але є, адже будь-яка війна, незалежно від мотиву, це про вбивство. Нападник (народ, який оголосив війну) не може усвідомити причину цього гнітючого відчуття, не знаходить причинно-наслідкового зв‘язку і проектує його знову ж таки на того, кого вважає своїм ворогом, ким виправдовує свої садистичні фантазії. Тоді й виходить, що «це не я ненавиджу, це мене ненавидять», «це не я хочу знищити, а мене хочуть знищити».
Проекція - один із психічних механізмів, характерний для параної.
У своїй книзі «Батьки, які живуть крізь мене» (2010) Йоланда Гампель описує характерне для тих, хто пережив Холокост та інших жертв колективного насильства, постійне співіснування двох «фонових образів»: один з них це «образ безпеки», другий - «образ моторошного». Згідно Гампель, дітям, батьки яких загинули під час Холокосту, доводилося бути свідками несподіваного знищення - як фізичного, так і емоційного - своїх батьків; вони залишалися з відчуженими батьківськими фігурами, з замороженими, бездиханними тілами. В результаті з‘являвся «фон моторошного» (Гампель 1999). З того моменту, цей фон, який є вмістилищем втрат і одночано виконує функцію їх заперечення, виражає своє існування у формі «психічної діри». У статті, присвяченій множинним мутаціям, Гампель і Мазор (2004) пишуть про наступні травматичні інкапсуляції:
«Це і є реальне, das Ding, і хаос. Воно руйнує наратив життя. Створює семантичну діру, яка не вписується не в що інше. Воно не входить у континуум біографічного наративу, тому що новий досвід натикається на діру, прогалину, поріг, і тому не може стати частиною континууму й змінити діалектику всередині особистості. Створюється новий моторошний фон, котрий не дозволяє переживанням увійти до попереднього фону».